Екскурсії по Львову

    "Львів княжих часів"
    "Вздовж оборонних мурів"
    "Львів австрійський"
    "Архітектурний ансамбль площі Ринок"
    "Львівські собори"
    "Монастирськими подвір’ями Львова"
    "Слідами Єврейської громади"
    "Історія Львівського Університету"
    "Львівських Кав’ярень шарм"
    "Музичний Львів"
    "Львівський некрополь – Личаків"
    "Життєвими дорогами Франка у Львові"

Поїздки по околицях Львова
Околицями Трускавця
Екскурсії Карпатами
Чарівне Закарпаття
Рибалка

   У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету навчався Іван Франко — всесвітньовідомий український мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як “титан праці”.

   Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю
себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові.
   Іван Франко

   Письменник, вчений, перекладач, філософ, громадський діяч.
Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області.
   Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати.
   Батько Яків - відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія.
На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою - померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася.
   Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю.

… А де ж маю бути? Ще добре, що ту
Посидіти ось супокійно дають,
А вип'єшь що, з хати надвір не женуть…

   Перший вірш - "Великдень 1871 року"- присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також "Слово о полку Ігоревім", "Краледворський рукопис" В.Ганки.
   В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу "Друг", знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм.
   Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. "Протягом дев'яти місяців, - писав він, - проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові". Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості.
   Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в "Зорі" відмовилися друкувати оповідання "Муляр", оскільки мулярі "найгірші п'яниці" і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу.
   Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською.
    1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію "Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця". Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мо-ви Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, "москвофілів", польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був.
   У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. "Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, - писав про зустріч з І.Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. - В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему "Мойсей".

… Народе мій, замечений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий…

    Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою". 1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.
   Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини - в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І.Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.
   Наш народ гідно шанує пам'ять Івана Франка. Його іменем названо один з обласних центрів України, Львівський державний університет, с. Нагуєвичі, багато вулиць. У рідному селі великого Каменяра та у Львові відкрито літературно-меморіальні музеї Івана Франка.
   Радянське літературознавство розглядало творчість письменника з позицій соціалістичного реалізму, уникало оцінок його поглядів щодо суверенності України. У той час ніхто інший, як Франко, писав: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації". І донині актуальні його слова про те, що "ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів".