Це захоплююча екскурсія мальовничими місцями Льввщини з відвідуванням Олеського, Підгорецького та  Золочівського замків. Всі вони є відділеннями  Львівської картинної галереї.

Олеський замок.
У Олеську ми ознайомимось з Олеським замком, одним з найвідоміших замків Львівщини, видатною пам'яткою історії та архітектури 13-18 ст. Перша документальна згадка про замок відноситься до 1327 р. Розташований на давньому рубежі між Галичиною та Волинню, замок до другої половини 15 ст. зберігав значення прикордонної фортеці і відігравав важливу роль в боротьбі між Литвою, Польщею та Угорщиною за розподіл українських земель.
Можливо, найвідоміший замок Львівщини, відроджений Б. Г. Возницьким з цілковитої руїни. Зараз це – філіал Львівської Галереї Мистецтв, де експонуються зразки декоративного та ужиткового середньовічного мистецтва.
Замок видно вже здалеку, він стоїть на одинокій горі висотою приблизно 50 м, на трасі, що веде до Львова. В 2 км. від замку - монумент червоним кавалеристам, возведений 1975 р., який місцеві жителі називають “коні”: двоє вершників на своїх баских скачуть просто над дорогою. Зараз пам‘ятник потроху розкрадають збирачі кольорових металів. Та славнозвісні яйця (вибачайте вже за такі анатомічні подробиці) ще на місці. В плані замок овальний, з міцними контрфорсами та затишним внутрішнім двориком. Навколо фортеці – парк, де в 1996 р. проходив пленер скульпторів. Їхні роботи прикрашають паркові алеї. Чудовий, до речі, контраст модерної скульптури та стародавніх споруд.
Минуле містечка та його укріплень, які були розташовані на давньому рубежі між Галичиною та Волинню ще у князівський період визначило подальшу долю Олеська в часи іноземних загарбань. Боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за вигідний розподіл української спадщини в 14 ст. винесла Олесько на політичний горизонт, по якому розмежовувалась експансія найближчих сусідів. Тоді битви за Олеський замок мали важливе стратегічне значення як ключ до Волині чи Галичини (Червоної Русі), і власне тут проходила демаркаційна лінія державних кордонів.
Першим документально ствердженим власником Олеського замку був Іван з Сєнна, гербу “Демено”, син Добеслава Олесницького, сандомирського воєводи і Катерини Горайської, дочки українця, одного з найвищих достойників Польщі другої половини 14 ст., Дмитра з Стоянець і Гораю, гербу “Корчак”. Вперше ж сама фортеця згадується в письмових джерелах від 1327 р., з 1340 по 1366 рр. замок належав останньому галицько-волинському князеві Дмитру-Любарту, а потім перейшов до рук польського короля Казимира ІІІ. Та недовго була твердиня у короля: 1370 року замок, як і вся Галичина, переходить до складу Угорського королівства. 1377 року угорський намісник Галичини князь Володислав Опольський передає Олесько католицькій Галицькій архієпископії.
1431-1432 рр. спалахує антипольське повстання бояр Олещини, яким керує Івашко-Богдан Преслужич з Рогатина. Саме тоді твердиня вперше зажила загальноукраїнської слави: гарнізон українських повстанців протистояв військам польського короля Ягайла. Перебіг цих подій відомий з нечисленних та й дуже тенденційних джерел, як от з неприязної для України “Історії Польщі” Яна Длугоша. Відомо, що допомагали Івашку Преслужичу Масько Каленик та бояри – власники навколишніх сіл. Польські війська так і не змогли захопити град. Оборонцям твердині було в 1971 р. поставлено пам‘ятник біля стіни замку (автори – М. Санич та М. Поскіра).
В 15-16 ст. фортеця зазнавала багаторазових нападів татар, була сильно пошкоджена в 1512 р., відновлена 1590-го року Станіславом Жолкевським. 1605 р. замок перейшов у власність Даниловичів, тоді ж тут служив батько Богдана Хмельницького Михайло. Іван Данилович завершив реконструкцію фортеці в 1620 р., а 1627-го зіграв бучне весілля своєї доньки Теофілії та Якуба Собєського.
Замок відомий в польській історії ще й тим, що 1629 р. тут народився онук І. Даниловича, майбутній король польський Ян ІІІ Собєський.
1646 р. місто було звільнене військами Богдана Хмельницького, та того ж року вщент зруйноване татарською навалою.
З 1647 р. Олесько перейшов у власність Андрія Конєцпольського, а вже 1660-го землі діляться по його смерті між 17 боржниками. 1682 року, повернувши кошти боржникам, Ян ІІІ Собєський викупив свій рідний замок. Там часто гостював з своєю коханою дружиною Марією Казимірою, під наглядом якої 1684 року було проведено реставраційні роботи в замку і парку. Вона ж успадкувала маєтність по смерті Яна ІІІ в 1696 р., а по її смерті тут володарював її син Якуб. У 1725 р. один з синів Собєського, Костянтин, продав Олесько Жевуським. Цей рід довів замок, по суті, до руїни, а кращі речі було перевезено в Підгірці. Незважаючи на величезні прибутки Жевуських, вони через надто “веселий” спосіб життя потрапили в борги, і їхні маєтки пішли з молотка в 1796 р.
1781 р. інженером Мюнтцем було зроблено рисунок замку, який вважається його найстарішим зображенням.
1799 р. в місті народився Вацлав Залеський (Вацлав з Олеська), автор збірника “Українські та польські пісні галицького населення”. Іншою навколо літературною подією, пов‘язаною з замком, було перебування тут 1820 р. письменника Юліана Немцевича, який пізніше описав ці землі в своїх творах. Зокрема, Немцевич згадував: “Замок запущений... покій, де народився Собєський, зовсім зруйнований, повно сміття... В іншому крилі замку кімнати краще утримані... в одній з них є портрети Собєського, Жолкевського, Конєцпольського і Костюшки”. Замок з ліцитації дістався Зелінському.
Потрібно зазначити, що замок багаторазово страждав від руйнацій: 1806 р тут була пожежа, наступна – і набагато сильніша – вже в 1836 р., а в 1838 році під час 15-хвилинного землетрусу потріскалися мури замку та було сильно пошкоджене його ліве крило. В 1875 р. завалилася замкова криниця, 1951 – нищівна пожежа фортеці від удару блискавки. Не дивлячись на все це, замок вистояв – і чудово:-).
Щодо історії реставрацій пам‘ятки, то потрібно зазначити, що вже в 1891 р. було розпочато роботи з відновлення замку, а в 1898 р. в частині відреставрованих кімнат відкрито сільськогосподарську школу (!!!Нема слів!). Новий етап реставраційних робіт розпочався 1933 р. під керівництвом ректора Львівської політехніки архітектора Вітольда Мінкевича.
Коли Галичина була приєднана до СРСР, в таборі було організовано табір польських військовополонених.
Борис Григорович Возницький, директор Львівської Галереї Мистецтв, розповідав про відновлення замку наступне: в 1968 р., після відкриття для огляду каплиці Боїмів у Львові, виникла думка взяти під реставрацію, а потім створити музей в якомусь із замків. Виявилось – всі використовуються, найбільше – під ПТУ, а також всілякі медичні заклади.

Золочівський замок.
Час пливе, як ріка: хвилина за хвилиною, день за днем, рік за роком. Зникають відомі люди, стираються з людської пам'яті визначні події, цілі епохи пропадають у небутті. Але є такі місця на які, здається, час не діє. Вони підкорили час собі-стали його володарями. Проходять віки, а ці місця не змінюються - стоять, демонструючи свою велич та гордість... Золочівський замок - фортеця, що нагадує величезний камінь, який зайняв свою нішу і який нікому не під силу зрушити з місця. Замок - справжня кам'яна перлина, архітектурна пам'ятка, що є гордістю не тільки міста, але всієї Західної України
Кам'яним гігантом стоїть замок на зелених пагорбах Золочева, гармонійно вписуючись у панораму міста. Та що там вписуючись, - він своєю холодною красою та середньовічним спокоєм творить, надаючи їй оригінального шарму. Серце цього кам'яного гіганту, неповторний Китайський палац, б'ється щороку все впевненіше та ритмічніше. Нові орнаменти, реставровані зали, екзотичний зовнішній вигляд роблять його об'єктом, який прикує вашу увагу до себе надовго. На войовничому фоні замку його серце виглядає тендітним, чаруючим та автентичним. В поєднанні із загальним видом Китайський палац створює родзинку замку, що притягує до себе, як магніт.
Чотири сторожеві башти, що простягаються, як руки велетня з каміння, в усіх напрямках: західному і східному, північному та південному, дозволяють бачити всіх і все. Відвідавши одну з башт, перед вами, як на долоні, відкриється неповторний краєвид. На кожній башті він різний, як і самі сторони горизонту. Стоячи на вершині муру, ви подумки переноситесь в той час, коли все навколо було іншим... Набравшись вражень, виходите через головні ворота по мосту, прямуючи в сторону міста. Крок за кроком віддаляючись від велетня з каменю, що, як і до вашого приходу, непорушно стоїть на пагорбі. Інколи ви оглядаєтесь, але картина не змінюється... За вашою спиною, в зарослі зелених дерев, як і сотні років тому назад стоїть Кам'яний гігант, демонструючи впевненість і гордість за те, що Він підкорив собі час.
Золочівський замок збудований у першій третині 17 ст., як оборонна фортеця. В`їздова вежа, Китайський палац, великий житловий палац творять прекрасну ренесансну гармонію. Впродовж віків замок — фортеця, королівська резиденція, панська садиба, тюрма, навчальний заклад. Нині Золочівський замок — музей-заповідник, відділення Львівської картинної галереї.
У першій половині 17 ст. в Золочеві на місці старого дерев’яного замку було збудовано новий, який оточували потужні земляні вали, обкладені каменем, з бастіонами на кутах та pови з водою. Замок збудований за проектом невідомого італійського архітектора на кошти Якуба Собєського у 1634 році як оборонна фортеця. У дворі замку є два палаци. Більший з них має назву Великого палацу, а навпроти виїзної вежі знаходиться Китайський палацик – унікальна пам’ятка архітектури. Таких палациків налічується лише три в Європі (Сан-Сусі, Петергоф, Золочів). Палац має вигляд двоповерхової шпилястої ротонди з одноповерховими бічними прибудовами.
Історія замку цікава і багата на історичні та романтичні пригоди. У Китайському палаці проведена реставрація і у травні 2004 року він відкритий для туристів. Музей-заповідник "Золочівський замок" увійшов до одного з найцікавіших туристичних маршрутів” Галичини під назвою "Золота підкова". Маршрут включає відвідання трьох замків, кожен з яких не схожий на попередній. Це замки Підгірці, Олесько і Золочів. Золочівський замок і тур "Золота підкова" впродовж кількох років приймають тисячі туристів з цілого світу.

Підгорецький замок.
Стародавнє село в 20 км. на північ від Золочева. Замок в Підгірцях, разом з замками Золочева та Олеська, творить так звану Золоту Підкову України, виплекану серцем та руками Б.Г. Возницького.
Вже на під‘їздах до селища бачимо пам‘ятку історії промисловості – Підгорецький пивзавод, збудований в середині 18 ст. графом Вацлавом Жевуським. Недалеко від пивзаводу є хутір Гута, де в давньоруський період видобували руду і виплавляли залізо для могутнього тоді міста Плісненська, яке згадується у Галицько-Волинському літописі під 1188 та 1232 рр. і в “Слові о полку Ігоревім”. Сліди городища ще й дотепер добре помітні. Тут збереглись фортифікаційні вали давньоруського міста.
    На основі археологічних досліджень відомо, що городище займало близько 160 га. і було укріплене сімома рядами валів (!). Крім цього, городище мало ще й східний оборонний вал. Тут можна знайти укріплення, починаючи з Х ст., які весь час удосконалювалися і остаточно оформилися в ХІІ-ХІІІ ст.
    З Пліснеськом пов‘язано багато легенд і переказів. В одному розповідається про княжну Олену, яка заснувала в Пліснеську монастир. Вона нібито була сестрою Белзького князя Олександра Всеволодовича. Можливо, на основі цього переказу ченці Василіанського монастиря в Пліснеську (а до нього добратися не так і складно. На під‘їздах до Підгірець буде вказівник на монастир. До якого – 1,5 км.) зробили відповідний напис на кам‘яній плиті в монастирській церкві, побудованій у 1706 р. У записі латинкою говориться, що монастир заснувала у 1180 р. княжна Олена Всеволодівна. З переказів також відомо, що княжна загинула героїчною смертю під час нападу половецької орди. Так цю частину Пліснеська і називають – “Оленин парк”.
    Вже під’їжджаючи до Підгірців, бачимо багато прикрашений костел, від якого алеєю, колись прикрашеною клумбами, а зараз цілком девастованою, потрапляємо, можливо, в найгарніший з українських замків. Цей замок більше схожий на палац, ніж на фортецю, і різко контрастує з суворими, войовничими форпостами Поділля.
    Уперше у 1445 р. згадане в актах Бродських дворище Батиїв у селі Підгірці. Можливо, це латинська назва укріплення на Підгорецькій горі.
Припускають, що великий мурований замок у Підгірцях побудований у 1635-1640 рр. правдоподібно Г. де Бопланом. Триповерховий палац спорудив, мабуть, А. Дель Аква.
Службові приміщення утворювали квадратний двір з терасою, пристосованою до оборони. З трьох боків весь палац оточений глибоким ровом, з північного боку, зверненого до долини, він мав гарну терасу з балюстрадою і скульптурами. Від двору – відкриті аркади-галереї. До замку в‘їжджали через велику браму – портал з двома колонами. Брама, щеджро прикрашена різбленням, збереглася.
Під час визвольної війни під приводом Хмельницького замок був частково знищений. Дворянин короля Владислава ІV писав у 1651 р.: “Я бачив Підгірці, гарний палац і фортеця... тепер в більшості руками розлюченого хлопства місцями зруйновані і напсовані”. Наприкінці XVII ст. замок відремонтували, провели реконструкцію приміщення палацу. Зберігся докладний опис замку, зроблений в 1680-х рр.
У другій половині XVII - на початку XVIII ст. село було власністю Конецпольських (1646-1682 рр.), Собєських (1682 – 1720 рр.). У 1720 р. від сина Яна ІІІ – Костянтина – замок разом з численними селами перейшов до Жевуських.
Вацлав Жевуський зібрав у замку велику колекцію цінних картин, книг, зброї, меблів. Переніс сюди також усе найцінніше з Олеського замку. Перед замком завжди стояла парадна військова варта, декілька гармат. У палаці відбувались гучні забави, що тривали тижнями, на які з‘їжджалася навколишня шляхта. Їх прикрашали феєрверки, військові паради та гарматні залпи. Тут були свій оркестр, театр, працювала друкарня. У замковому парку прогулювалися рідкісні птахи. Для численних гостей та їх слуг у XVIII ст. біля замку збудували корчму-заїзд з сонячним годинником на стіні, який зберігся й дотепер. Тут зупинявся Оноре де Бальзак.
Жевуські влаштовували для численних гостей розваги, організувавши для цього оркестр і театр. Працювала тут і друкарня.
Реставрація замку, побудова у 1752-1763 рр. багато оздобленого костелу, гучні бали і бенкети, численна військова залога і таке інше вимагали великих коштів.
Прикрашали палац та замковий костел відомі скульптори і художники. Деякі з цих робіт зараз можна побачити в Олеському замку, музеях Львова. Тут була чудово оздоблена їдальня – величезний зал, прикрашений портретом гетьмана Конецпольського на стелі і цілою серією портретів державних і духовних діячів (разом 72 портрети), а також інші твори мистецтва. Чорний мармуровий стіл, перевезений з Олеська, на якому хрестили короля Яна ІІІ, більярд і стародавнє фортепіано - список раритетів можна було б продовжити. Були в замку кармазинова кімната, а також китайський, золотий, дзеркальний, мозаїчний, зелений кабінети. Усі цінності, що зберігалися в кабінетах і залах, відповідали їх назвам. Крім цього, в замку був арсенал, величезна бібліотека та архів. Окремо зберігалися особисті речі короля Яна ІІІ Собєського і трофеї, здобуті у битвах Вацлавом і Северином Жевуськими.
У 1787 р. власником села став Северин Жевуський, який за 201 000 злотих купив Підгірці разом з селами Хватів, Гутище і Загірці при розпродуванні за борги на публічних торгах олеського маєтку. Він нічим не гребував, щоб збільшити своє багатство. Він навіть займався пошуками скарбів на території Пліснеського городища, по-хижацькі вирубував ліси, визискував селян. У гонитві за наживою він влаштував в замку алхімічну лабораторію, де намагався перетворювати неблагородні метали на золото.
З цього часу замок почав підупадати, багато цінних творів мистецтва зникає без слідів. Польський письменник У. Немцевич оглядав у 1820 р. замок: в ньому ще зберігалося чимало вартісних картин, але стіни кімнат були вогкі, багато картин пожовкло.
Поблизу замку cтояла невелика дерев‘яна церква XVIII ст. (згоріла в 2006 р.).
Костел збудовано в 1752-1756 рр. за проектом самого Вацлава Жевуського. А в Пліснеському монастирі зберігалися архіви, серед рукописів яких був твір самого Івана Вишенського “Літопис Підгорецького монастиря”, та єдина відома копія твору Петра Могили “Книга душі”.
Єдиний на Україні королівський замок радянська влада прирекла на знищення: спочатку вивезли до Ленінграда дивовижні скульптури, які прикрашають тепер Літній Сад, а згодом відкрили в замку обласний санаторій для хворих на туберкульоз.
На початку ХХ ст. власниками замку Сангушками була проведена ґрунтовна реставрація палацу, тоді ж в ньому почав діяти музей. В 1940 р. замок було передано Львівському історичному музею. Під час Другої Світової війни споруда сильно постраждала, а після війни художні цінності були значною мірою знищені радянськими військовослужбовцями Золочівського гарнізону, а те, що залишилось, передали до львівських музеїв. В 1956 р. в замку сталася велика пожежа і від палацу залишились голі стіни. В 60-х рр. споруду відреставрували, проте ні плафонів, ні мармурових підлог відновити не вдалось.
1997 р. розпорядженням Львівської держадміністрації замок передано Львівській галереї мистецтв. Того року був створений благодійний фонд відродження Підгорецького палацу, президентом якого був обраний Б.Г. Возницький. В фондах галереї збереглося 85% творів мистецтва з палацу, що можуть повернутися до відновленої споруди, в якій планується розмістити музейно-культурний центр. Зараз триває розчищення залів від пізніших перебудов та надання їм первісного вигляду.
Фрагмент статті "Давні мури береже Біла Пані, а зберігає молочна сироватка" (Олена ЛАНЬ):
Перед грозою Підгорецький замок виглядав особливо величним. Над пам’яткою архітектури XVI століття нависли свинцеві хмари і гнітюча тиша. Коли ми вирушали до Підгірців, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький переконував нас, що там ідуть реставраційні роботи. Але, підходячи до палацу з тилу, ми не побачили біля нього ні душі. Виявляється, гроза зігнала реставраторів з даху, і вони рядочком посідали перед парадним входом до цієї філії Львівської галереї мистецтв.
- Ну от,- бідкався інженер Василь Медвідь, - дах ще не доремонтували, і тепер вода на третій і другий поверхи протече. Там ще 200 листів бляхи бракує, а грошей на них нема. Бляха ж дорога – по 180 гривень за лист. От хлопці і покривають дах поволі. А два тижні тому атланта на куполі встановили – того, що під час пожежі у 1956 році згорів. Гарний такий – Землю на плечах тримає. Невдовзі і хрест на іншому куполі встановлять – зараз він у комірчині стоїть. Від картинної галереї нас тут у замку 20 осіб – науковці, завідувачка, сторожі, майстри, їздовий. А чого ви дивуєтесь? Нам, як у давнину, без коней не можна. Цементу треба підвезти, піску…
Сам я з реставраторів буду. Пропрацював у Львівській реставраційній майстерні 44 роки. Тепер тут будівельними роботами керую. Від галереї майстрів тут четверо. То там щось потече, то тут відвалиться. От балюстраду полагодили, кам’яні вази попіднімали з землі, балясини – але то все, звичайно, мізер. (Ми переходимо по розкуроченій підлозі на другий бік палацу.)
- Бачите, - каже наш співрозмовник, вказуючи на стовпи кам’яних перил,- щоб витесати з піщаника одну балясину, треба з півмісяця. Раніше я сам такі речі у майстерні для Золочівського замку робив, а тепер матеріал став дорогий, балясини нам привозять зі Львова, а у Львівській реставраційній майстерні їх робить один-єдиний чоловік. Останню роки три тому привозили. Щоб піщаник не псувався, його треба покрити особливим розчином, який роблять на основі молочної сироватки та відвару дубової кори. Без нього цей камінь, як зуб без емалі, вмить починає кришитися.
А знаєте, чому давній вапняковий розчин тримає каміння краще, ніж сучасний цемент? Бо люди заготовляли в ямах вапно на кілька років наперед, перш ніж починали будівництво. Цей замок звели на замовлення великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського всього за 5 років. Архітектор Андреа дель Аква будував його від 1635 року до 1640-го. А вапно завезли задовго до того. Та ще й час від часу кидали до нього мертвих тварин – диких звірів, а то й коня. Органіка гашене вапно сильно скріплювала. А зараз як роблять? Сьогодні загасили вапно, а завтра з ним вже працюють – ледь не гарячим.
Будівельне дерево – це зовсім інша технологія. Насамперед для столярки його треба різати взимку, коли соки у корінь ідуть. А з сосни, яку використовують для вікон, дахів та дверей, не можна спускати живицю. (Живиця – це як сік у берези). Років 20-30 тому її усюди стягали для каніфолі, а саме вона не пропускає у деревину вологи. Така сосна може і у річці лежати – не буде гнити. Колишні майстри про це добре знали. Тому їхні двері та рами від живиці жовтуваті були. А хто не розумівся - брав до роботи біле, знекровлене дерево.
Тут, у замку, старої деревини нема. Вся згоріла. Чого тільки цей палац не пережив! До 1939 року тут княгиня влітку жила. А ти спробуй таке махинище взимку протопити. Каміни - це ж так, для краси, хоча вони у замку дуже гарні, з карпатського мармуру. Пізніше, до 1950 року, тут був музей – знаменитий на цілу Європу. Зокрема, у ньому була дуже гарна лицарська зала – з латами, картинами на стелі.
Ми піднімаємося сходами на другий поверх і йдемо через порожні кімнати повз холодні зіниці камінів. Від колишньої величі лицарської зали не лишилося жодного сліду. До речі, у 60-90-х роках у лицарській залі розташовувалося гінекологічне відділення. Ординаторська була у капличці.
- Під час війни росіяни зробили тут свою казарму, а пізніше німці свою, та ще й частину тераси, як відходили, підірвали. Пожежа сталася у 1956 році, коли тут вже була туберкульозна лікарня. Палац загорівся, як сірник, – перекриття ж бо були дерев’яні, все лаковане, - вів далі пан Василь. - Ледь встигли винести хворих. Словом, лишилися самі стіни. Та до 1961 все відремонтували, відкрили санаторій, а у 1997 році директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький цю будівлю під музей відвоював. Тут, коли санаторій був, люди парком гуляли, на терасах танцювали – дім був веселий, а тепер стоїть тихий, як на згарищі. Тільки ми та реставратори інструментами грюкаємо. А то екскурсанти приїдуть.
Ми спускаємося крутими сходами у підвал. “Що ж ви вдень до нас приїхали? - жартує мій екскурсовод. - От якби вночі, я б вас з нашим привидом познайомив – Маруською”. (Це він так називає Марисеньку – дружину Яна ІІІ Собеського або Білу Пані. Працівники музею не раз бачили її у палаці.) “А що, вештається?”, - пожвавлююся я. “Та кажуть... Але мене Господь милував. Я за життя ще жодного привида не бачив, хоча багато де на реставраційних роботах був і навіть сам у давніх церквах ночував. Це підгорецькі дітиська в Маруську вірять. Набіжать до палацу і все просять: “Заведи нас у підвали на привида подивитися”. А в нас і щури під землею довго не затримуються, тільки поламані труби центрального опалення “живуть”. Навпомацки пробираємося до тої стіни підвалу, яка має під стелею маленьке віконечко з ґратами. Навколо тихо, на диво чисто і холодно. Десь у кутку зі стелі крапає вода. “Ви не курите? А шкода,- порушує мовчанку Василь Медвідь. - Бачите, електрики в нас нема. А взимку без неї і взагалі погано”. ”Бомжі до замку не пробираються?”- цікавлюся. “Ні! Ми бомжів на роботу не приймаємо. Ми належимо до міністерства культури!”.
“За княгині замок доглядали польські майстри,- розповідав пан Василь. - Лагодили, що треба, переважно по вихідних днях, а так працювали у Львові. Висококласні були фахівці. Поляки жили у верхніх Підгірцях, а українці - у нижніх. У нас своє життя було, у них своє. Вони звели собі бароковий костел у 1752-1766 роках. Ми собі - дерев’яну церкву св.Михаїла у 1720-му. Наших людей до палацу наймали хіба дров нарубати… А наглядав за ним в останні “богатирські роки” наш підгірець Ільящук. Я його ще з вигляду пам’ятаю. Здоровенний чолов’яга був – за 100 кг вагою та під 2 метри зросту. Він ще і за музеєм дивився, а його донька сестрою-господинею у санаторії була. Отака історія – все життя при палаці...
Гарно тут колись було – парк ХVIII століття, скульптури, фонтан. Тут і досі липа стара збереглася, під якою сам Богдан Хмельницький відпочивав, коли цей замок брав. Величезна – обхопити її можуть 5 людей. Шкода, що табличку про те, що вона охороняється державою, вкрали. Певно, здали на металобрухт. А зрештою, Борис Григорович хоче тут все відновити – зробити під’їзди, відпочинкові зони, символічний оборонний вал”. “А немає відчуття, що це тільки мрії? З майстрів від галереї вас тут четверо. Навколо все валиться…”. “Нема. Ми з Возницьким ще Олеський замок разом відкопували, як він наполовину завалений був. Тут справа у грошах. Будуть гроші - і фахівці знайдуться. Бачите, які дачі теперішні начальники собі будують? А пам’ятки архітектури щось дуже холодно сприймають”.

Матеріал частково взято з сайту: ukrainainkognita.org.ua.